же правду, то я віддам справу до кримінального суду.
— А Маня посвідчить, що коли я, втікаючи, впала в ярок, пан Броніслав скочив за мною, вхопив мене на руки і, замісць винести на дорогу, заніс далі в хащі.
Ми аж здивувалися. Це все промовила наша Юльця зовсім ясно та розумно, мов би ніколи й не була непритомною.
Пан Броніслав пробував усміхнутися. Не звертаючи уваги на Юльцині слова, він обернувся до ксьондза Капуцина:
— Я не маю нічого проти того, щоб лікар оглянув цю панну. Але коли в неї що не теє, то це ще не доказ, що я це зробив. Я ні про що не знаю.
Тут ксьондз Капуцин розсердився.
— Блазню! — крикнув і, вхопивши пана Броніслава за вухо, поволік його перед круцифікс[1]. — Ось тут! Приклякни! (А сам усе держить парубка за вухо та гне додолу). І присягни мені на свою душу, що ти нічого не винен! Говори за мною: Присягаю Богу…
Пан Броніслав мовчав.
— Говори: Присягаю…
Пан Броніслав ще мовчав.
— Присягай! — налягав ксьондз Капуцин, — а ні, то зараз пишу донесення до суду і видаю тебе в руки ландсдраґонам. Крім злочину насилування будеш мати ще злочин збезчещення святого місця. А знаєш, чим то пахне? Чував про Шпільберґ та Куфштайн[2]?
