Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/115

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

цього мало. Вони не задовольняються нашими змислами, заходять у нашу душу, глибоко торкають наше естетичне почуття нечуваним багатством та різнородністю рисунка, грацією своєї цілости, принадністю та таємничістю своїх рухів. Адже геліотроп повертає свою головку за сонцем! Адже інші квіти соромливо стуляють свої чашки вдень, щоб сонце не виссало з них пахощів, і розхиляють їх аж вечором. Вдумайся в їх психологію, Массіно, і докори їм, що вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба ж вони можуть інакше?

Хіба ж жінки можуть інакше? Те що вам, твердішим, тупішим видається кокетерією, комедією, це в них найінтимніший, несвідомий вияв їх натури, це в них таке просте і конечне і неминуче, як дихання легкими і ходження ногами.

Не сердься на мене, Массіно мій! Я не винувата, що ти в моїм життю був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися і розпуститися і відкрити свою чашечку і розлити свої найкоштовніші пахощі.

І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці?

Ти сам говорив мені це тоді. А тепер, по троьх роках розлуки, що скажеш?

Чи осмілишся проклясти те літо за те тільки, що воно минуло? А ти ж як хотів?