Щоб одне лише твоє щастя зробило виємок із усього на світі й не минуло ніколи?
Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому винна, що інший за шість неділь упорався зо мною краще?
Це я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся, по щирості, перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого, молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого супокою, свого егоїзму. І я відчула це. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти поганий егоїсте й сибарите! Але маєш за це кару! Я покарала тебе, і коли в тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусів відчути ту кару, і мусиш іще не так, не так відчути її!
Та проте, Массіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння…».
Кінець речення замазаний, букви розплилися — чи води накапано, чи сліз?
А може її й правда? Може вона під впливом свойого темпераменту, своєї
