їм то хліба, то теплої страви, — звільна вони й самі привикали до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували дебудь у кошарі з пастухами, або в буді з собаками, волочилися мов неприкаянні, голі, брудні, нужденні, з позападаними лицями, розчухраним стрепіхатим волоссям, худими як скіпи ногами і з блищачими від голоду та заздрости очима. А батькові оповідання про колишні добрі часи набивались їм майже щоночі на сон, не давали занидіти їх фантазії. Волочачися по полях та зарінках, вони вели з собою безконечні розмови, щоб то вони робили, як би були багаті, як би мали багато грошей — і завсігди мрії їх сходили на те, що купили б оце село з усіми його бойками, хатами, огородами, з усіми горохами та морквами, з усім хлібом, картоплею та фасолею, з двором, лісом і худобою. О, тоді б вони дали знати себе тим проклятим «ґоям», що тепер хоч і гостять їх за Бога ради, та за те кожний кусник хліба, кожну ложку страви приправляють насміхами, докорами та погордою.
Нараз вони щезли з села. Зразу люди й не завважили, тільки кілька день погуторили, а там і зовсім забули. Про хлопців не було й чутки, мов у воду канули. Тільки на їх місце в опущеній хаті не знати відки й коли появився старий жид Мошко, що ходив по селах міняти «щетини — волосини», скуповував шкірки з тхориків та куниць і знав ліки на худобу. Мошко сказав війтові і жандармам, що він буде сидіти на ґрунті Гершкових си-
