Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/376

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Та я, пане поліціян, нічого, я лиш так…

— Milcz, zydzie, kiedy сіе sie nikt nie pyta[1] — крикнув вартовий ще гнівніше.

— Ой, йой, йой, який великий пан, до нього не приступай без бука! — прошептав жид собі під носом, і знов нагло склонив обезсилілу голову на груди.

Молодий коменарчик, бачилось, не чув цеї бесіди — його очі блукали безвиразно і опинилися вкінці на блискучій рукоятці багнету вартового, немов ждучи від холодного заліза огріття й відради. Чим темніше ставало, тим більше напружувався його слух, лов'ячи глухий стук важких кроків по коритарах, свист сніговійниці на дворі, далекий, невиразний звук ратушевого годинника. Але звуків так мало, вони такі одноманітні, що не можуть довго зайняти слуху. Коменарчик кулиться ще більше і цокоче голосно зубами. Чуття холоду немов кліщами здавлює його тіло і проганяє всякі мислі, споминки і вражіння. З його груди мимоволі виривається голосне хлипання, — з очей котяться сльози мов горох і промивають білявий слід на лиці. Оба арештанти і поліцаї озирнулися на хлопчину, котрого за сумерком та чорною одежею мало що видно було з кута.

— Що ти, малий, змерз дуже? — спитав один поліціян, не той, що вперед так гнівно заборонив жидові бесідувати.

Хлопчина не відповідав нічого, тільки хлипав. Хлипання стрясало ним цілим

  1. Мовчи, жиде, коли тебе ніхто про це не питає.