якось судорожно і робило йому пільгу, як усякий рух під час холоду.
— От також пани! — сказав один поліціян до другого якимось гірким тоном, — ані їм у голові, що тут хлопець мерзне… А велика річ підписати наказ!
— А, ще чим будуть журитися, та хлопцем, — відповів другий. Най псяюха намерзнеться бодай, най знає, що то красти!
Ці слова вразили малого коменарчика мов скрегіт ножем по склі. „Най знає, що то красти“, — ці слова завертілися йому в голові, мов гострий сверлик, і відживили всю його тривогу, весь неспокій. Він насилу давив у собі хлипання, щоб не звертати на себе уваги поліціяна та не почути ще раз таких прикрих слів. Вони глибоко скіміли[1] його в серце, — а прецінь він мусив признатися сам собі, що вони доразу правдиві! Ах, що би то він дав за те, якби вони не були правдиві, якби міг спокійно слухати того слова „красти“, котре аж нині, відколи його зловлено на гарячім учинку, перший раз так різко прорвалося до його слуху! Нині він аж почув усю тяжкість вини, всю гризоту, весь неспокій, усю тривогу, яку чує чоловік, що летить у пропасть, а не бачить ні її дна, ні жадного рятунку.
— Ордонанц[2]! — роздався нараз різкий крик на коритарі першого поверху. Один з поліціянів схопився і побіг горі сходами.
— Ну, прецінь раз нагадалися підписати! — сказав другий поліціян. — Ну, ну,
