— А хто знає! Я не тямлю, — нерадо буркнув Юра.
— Знаєте, дєдику, там по селу всіляке говорять, а я слухаю і в мене серце крається. Адже ви мені тато, я ваша дитина, я повинен дбати за вас на старість.
— О, гарно дбаєш! Бодай твої діти так дбали за тебе! — з пересердям крикнув Юра.
— Не кленіть, дєдику, хоч я й не заслужив нічого ліпшого. Але скажіть по правді, відколи це з вами поробилося?
— Та що таке? Що поробилося? Нічого зо мною не поробилося! — сердився Юра.
— Та тут уже сердьтеся не сердьтеся, а що живі очі видять… Та й люди скрізь по селі говорять…
Василь зам'явся.
— Ну, що говорять? — спитав Юра.
Василь оглянувся, а потім, сідаючи на призьбі поруч батька і нахиляючися ротом близько його вуха, мовив полушептом:
— Що Мошко задає вам якоїсь трутки в горілці.
Юра поблід, як труп, схопився з призьби, затремтів усім тілом і знов сів на своє місце. Він не міг стояти на ногах, у його грудях щось клубилося й душило його в горлі.
— Що ти кажеш? — промовив він ледве чутно.
— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледіла Мошка вночі, як сипав із якоїсь плящини якісь краплі до тої пляшки, в якій держить для вас горілку, і з якої не дає нікому крім вас.
Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах
