у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товклося прискорено, аж боляче в грудях. Ціле тіло дрижало.
— Я би вас одно просив, дєдику, — мовив далі Василь. — Я зладжу візок, сідайте, поїдемо до Жаб'я до доктора. Нехай вас огляне, скажете йому, як вам є, що він на це повість.
Юра пристав не це. Поїхали. Лікар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:
— П'єш?
— Та Бог має, що пив, та за що пити, паничику пишний! — мовив Юра, кланяючись.
— А чого ж приходиш?
— Та то не я, то от син…
— А йому що?
— Та йому, Богу дякувати, нічого, він лише задля мене.
— Задля тебе? А то як?
Тут Василь виступив наперед, поклонився й почав говорити, що чув у селі.
— Слухай, хло![1] — мовив сердито лікар, — ти мені харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, якби показалося це правдою. Присягнеш на те?
— Та Госпідку! — мовив переляканий Василь, — я сам при тім не був, видіти не видів, то як мені присягати?
— А ті, що тобі це говорили, присягнуть?
— Або я знаю. Присяга страшна річ. Хто сам на очі не видів…
Лікар довго оглядав Юру, велів йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав
- ↑ Хлопе, мужику.
