Від часу як Юра розстався з сином і записався Мошкові, минув уже рік із окладом. Василь стояв перед батьком і не зводив з нього очей.
— Торік, дєдику? Хіба ж я вам сказав коли півслова непочтивого та прикрого?
— Та що з того, що ти не казав, а твоя жінка говорила й за тебе й за себе.
— Що ж, я жінці язика не зав'яжу, яку її Бог сотворив, така є. Але в неї, дєдику, душа ліпша, як її язик. Ви то самі знаєте, кривди вона вам не зробила ніколи, тільки що тим язичищем молола. Ну, та дістала вже вона за своє…
— Ну, то що! — закинув нараз Юра, з-під лоба позираючи на сина й відповідаючи більше на своє власне внутрішнє запитання, ніж на Василеве, — гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Ні, небоже! Я вже стара ворона! На полову мене не завабиш. Та й на що я тобі тепер потрібний? Адже знаєш, хату й ґрунтець я записав Мошкові, більше не маю що роздавати, а голіруч я вам не потрібний.
— Ні, дєдику, — мовив спокійно Василь, — я на ваш ґрунт не зазіхаю ані вас до себе силувати не хочу. Робіть, як знаєте, як вам ліпше. Але я мав би до вас одне запитання.
— А що таке?
— Що з вами діється? Чи ви нездорові? Виглядаєте, як з хреста зняті.
— А що, літа приходять. Старість не радість.
— Торік ви ще не такі були. Чи може не здвигалися при роботі або перемерзли або що?
