звичайно прокидався напруго, з криком, весь облитий холодним потом. Він весь згорбився, зробився блідий і майже жовтий, його зовсім покинула охота до праці, і він звичайно цілими днями сидів на призьбі своєї хатчини та слухав шуму в своїх ухах та тупо, безучасно дивився, як Мошкові діти бігали по його подвір'ю, поралися в його загороді, а Мошкові наймити та наймички робили на його полі.
Одного літнього дня, коли він отак сидів та туманів на своїй призьбі, перед ним неначе вродився його син Василь.
— Йик ночували, дєдю?[1] — промовив він, цілуючи батька в руку.
Юра дивився на нього витріщеними очима й не знав, що відповісти.
— Госпідку любий, як ви виглядаєте, дєдику! — скрикнув Василь. — Ви хорували?
— Хоч би був і вмер, то ти би певно не був довідався до мене! — з гірким докором мовив Юра.
— Що ж, дєдю, ви розсердились на мене, покинули нас, то як би я смів докучати вам? Та й то, якби ви, не дай Боже, хорували, то я би… Але я не чув нічого… Адже ви те в неділю були в Жаб'ю…
— Ну, а чого ж тепер приходиш?
— Та нічого, дєдику! Таки мені стужилося за вами. Госпідку милосердний, таже ви мені родич! Таже мене Бог буде карати…
— А буде, певно, що буде за твоє добре серце до мене. Тепер ти мені й дєдику й це й те, а що було торік?
- ↑ Як ночували, тато?
