задоволення опанувало тепер його душу вповні.
Та за кілька хвиль у ній заворушилися інші ряди думок.
— Адже ця риба варта щонайменше п'ятку![1] — буркнув він. — Е, що п'ятку! Ну-ко, піди хто та злови таку головатицю! Адже іншим часом і десятку дай, то не дістанеш. Ніяк не дістанеш!
І він узяв рибу на руки, як дитину, й поколисав її, бажаючи зміркувати її вагу.
— За доброго підсвинка важить! Е, що, за річного, годованого! То собі рибка! От би Гарасим Попівчуків поцмокав, якби побачив! І хто знає, чи не його то здобич? Там із гори видно було якихось з лучиною, певно він, іще з яким до спілки, вибралися та й на таку головатицю наскочили, а тепер стоять на березі та чухаються в потилиці та охають, що таке диво випустили! А ба! Так, видно, судилося! Не їх мала бути риба, лише моя. Недаром кажуть: не того риба, хто дзьобне, а того у кого вона в дзьобні[2].
Тільки тепер мигнуло в голові Юри нове питання: що властиво робити йому з цею рибою? Аджеж не для себе він уловив її, не на те, щоб її з'їв він сам і Василь і його жінка й діти. Про це Юра ані не думав. Очевидно треба продати її. Але кому? Занести завтра до Жаб'я. Ге-ге! Нехай би но здибали його жандаре та побачили рибу, та ще й скалічену
