— Влодку, ти не змерз? — запитав Гнатко зі сльозами в очах брата, що так само, як він, посинів і трясся з холоду, але з бутністю правдивого босяка пробував свистати.
— Ні, — відповів Влодко. — Або що, тобі може зимно?
— Авжеж зимно — сказав Гнатко і закашляв.
— А, то креши з коліна вогонь і загрійся, — сказав Влодко, очевидно бажаючи розсмішити понуре перемерзле товариство. Але, бачучи, що зусилля його дотепу було даремне, похилився до Гнатка й шепнув йому тихенько:
— Дурню, не плач при людях! Думаєш, що я у хутрі і берлачах[1] тут стою? А як тобі дуже холодно, то все ж маєш хліб під пахою, бери і гризи, то буде тобі тепліше! — І справді, Гнатко зі зневірою розпуки послухав ради брата і почав великими шматками гризти хліб, який мав під пахою.
Врешті по півгодиннім чеканню прийшов «дід» з паперами, і товариство, голосно клянучи «прокляті дідівські порядки», рушило дальше до карного суду, чи то, як кажуть злодійчуки жартом, «під крука». Там запроторено їх насамперед «до клітки», то значить до темної й тісної хижі під сходами, зараз проти входу з сіней, положеної так, що поміщені в ній люди були якраз у точці, де перехрещувалися два протяги холодного повітря. Брати були
