один ключник і від часу до часу пробігав один або другий арештант у сивій суконній куртці, в таких самих штанях і шапці, поспішаючи то до варстату, то до канцелярії. Вояки в дверях розмовляли з ключником, котрий чогось сміявся, голосно побрязкуючи ключами від в'язничних келій.
Побачивши братів, що йшли до нього, засміявся ще голосніше.
— Гей, ну, цувакси! Цувакси! А, гості до нас, вітайте! Але до сто чортів, звідки ви таких рекрутів видерли?
— Ну, ну, — сказав стражник, що провадив арештантів і йдучи ззаду встиг по складах відчитати їхню вину, — не дуже з ними дрочіться! Малі вони, малі, але пташки не аби які! Бачите, за крадіж та скалічення. То не жарт!
І показав веселому ключникові папір.
— Фіу, фіу! — крикнув той, роблячи зразу поважну міну. — Коли так, то вибачайте. Таких панів треба з честю прийняти! Заждіть, мої панство, зараз вам візьму міру, якої шибениці для вас буде треба.
Це кажучи, видобув з кешені дерев'яний складаний лікоть, розпустив його й підійшов до Гнатка, ніби й справді хотів узяти з нього міру.
Хлопець переляканий здригнувся і притулився до брата. Хотів крикнути, але голос завмер йому в грудях.
— Ходи сюди! — заверещав ключник, від котрого чути було сильний запах горілки. — Вмів ти один з другим на шибеницю заробити, то дай же собі спокійно міру зняти!
Присутні вояки і стражник, що привів арештантів, стояли мовчки, здавлюючи
