— Ти на, ти на, Миколо (чи як там) заступи но ось дитину, щоби го[1] зиндра не спекла.
І між мною та сарахкотячими зиндрами ставав чоловік, щоб зиндри не долітали до мене. А з-поза його плечей я з радістю й страхом дивився на підскоки розжареного заліза на ковадлі, дивився, як воно видовжувалось, розплескувалось, кривилось під ударами молотів, аж поки з білого не зробилось червоне, з червоного брудняве, тоді батько назад встромлював його в огонь.
А з якою цікавістю, з яким страхом я завсігди дивився на той міх, що сапів і надувався якраз проти мене! Я не міг зрозуміти, чому він надувається, скоро хто почне димати жердкою, зчепленою за один кінець грубим шнуром зі спідньою дошкою міха. На верхній дошці лежав камінь і коли йно починали роздимувати, міх сопів так важко, мов страшно томився своєю роботою, його шкіряні боки западалися до середини, а з нутра роздавалось немов якесь хлипання, котре проймало мене мимовільним ляком. Аж поволі-поволі при ненастаннім диманню міх надувався цілий, підносив верхню дошку враз із камнем геть догори, трохи не під саму повалу, напружав туго свої фалдовані боки і міцним, рівним подувом пер у саме вогнище річку густого воздуху так, що не раз аж розкидав жарюще вугілля геть на боки. Вся та переміна
- ↑ Го — його.
