Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/214

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

мінням, серед ненастанного гомону ярмаркового народу, — і весь дрижав з ляку перед власними мріями, а прецінь не міг від них відірватися. Мені бачилося, що весь той люд довкола мене, що снувався перед моїми очима неясно, мов марева, — що всі ті купи народу сходяться сюди не за для торгу. Що ось тут на ринку, за хвилю відбудеться інше, страшне діло: будуть рубати упиря-Сидора. Як всі тиснуться, натягають голови, щоб його побачити! Які незлічимі громади сходяться раз-у-раз з усіх боків! Я мимоволі почав чимраз пильніше, зі страхом і цікавістю, дивитись на той люд. Ось товпа збилася в одну густу, одностальну стіну. Тільки ж стіна та жива, хитається сюди й туди, хвилює, мов жито в полі, сплетене докупи горошком і полетицею. Аж ось понад вершок тої стіни блиснули два горючі, білі проміння, немов серпи. Я здригнувсь увесь і випулив очі на ті блискучі вістря. Вони хитаються, сунуться звільна почерез здвиг. Я боюсь навіть подумати, що це таке. Ось чути крик з-посеред здвигу, — грізний, бистрий, урваний: „З дороги!“ І жива стіна в одній хвилі розскочилася, утворила широку вулицю, серед котрої посеред двох жандармів я побачив… скованого Сидора.

Чи це той упир, котрого ведуть рубати?

Я завмер на місці, — дух у мні сперло. Я не спускав ока з Сидора. Крови на нім не було, як генто, але здавалось, що і в нім також її не було. Блідий, блідий, як полотно! Лице протягле, аж чорне. Тільки очі з глибоких ямок блимають,