мов догасаючі каганці. Він ішов згорблений, сумний, із затятими устами, немов на плечах у нього був якийсь великий тягар. Хоч кругом було багато знайомих, котрі кликали на нього, замовляли, надставляли навіть руки то з грішми, то з хлібом, — він немов оглух, осліп і онімів. Ані головою не повернув, ані не підвів лиця, втупленого в землю, ані слова не промовив. Рівним, мертвецьким кроком пройшов через ринок і щез на закруті вузької вулички, що вела до міського криміналу. За ним потяглася громадка свояків та знайомих, щоб навістити його в тюрмі.
А я все ще стояв на возі і глядів в ту вузьку, брудну і темну вуличку, де щез Сидір. Мені здавалось, що це величезна яма, яких багато я бачив у нас в лісі, і що в тій ямі сидять якісь страшні кланцаті звірі, між котрі оце вкинено Сидора. У мене серце щеміло. Хвиля тиші і напруженої уваги, зверненої на дійсні, живі предмети, прогнала з моєї голови забобонний страх і ненависть. Я забув про упиря Сидора. А впрочім цей Сидір, замучений, нужденний, — де ж він подібний до упиря, червоного та здорового, що щоночі насисається людської крови! Ні, Сидір не упир! Він такий, як і всі люди. Але за що ж він забив Миколу?
І знов те страшне питання засіло в мою голову і почало путати та мішати в ній все догори дном, — і знов почало будити споминки про всякі дива та мари сказочні. Знов дійсний світ почав замеркати перед моїми очима і замість живих,
