ся, щось термосить мене за плече, прокидаюся — поліціянт.
— Що пан тут сплять? — питає.
— Так, ходив та й здрімався.
— Де пан ночують?
— Ніде.
— Прошу зо мною!
— Куди?
— Не питай, а ходи! — сказав він грубо.
Прийшли до поліції. Комісар знав мене.
— А, то ви? — спитав.
— Я.
— Дійшло нас донесення, що ви остаєте без удержання.
— Віднині, так.
— І без помешкання.
— Правда.
— І без заняття, — цідив він слова. — А за тим не прогнівайтесь, коли покищо кажу умістити вас в нашім притулку, а відтак поліція зарядить, що треба, щоб вас, яко не маючого ніяких засобів удержання, примусово відставити на місце уродження.
— Алеж моє місце уродження в горах, десь у турчанськім повіті! — скрикнув я.
— То нічого не шкодить.
— Алеж я там не маю нікого знакомого ані близького. Батько мій був там пару літ попом, відтак перенісся і вмер коло Дрогобича!
— То нас нічого не обходить! Право наказує, а ми робимо. Ординанс, відпровадити цього пана, помістити відповідно!
Від тої хвилі починається темнота забуття. Немов в моїй голові усі основи перевернулися догори ногами, всі образи
