співи таким голосом, мов би з нього живого жили тяг. Коругви мелькають попід вікна, мов величезні шмати, промочені в крові мучеників. Поза стінами чути хрускіт тисячів людей, що йдуть по шутрованій вулиці, і глухий гомін народньої маси. Це попри шпиталь ідуть похорони на кладовище.
Один з моїх товаришів виліз на вікно. — Дуже пишні похорони — говорить. — Металева труна. Несуть молоді паничі в чорних фраках. Вінці з лілій та безсмертників. Кого це ховають? Герби на каритах, бай на труні, мабуть, чи не герби?.. Ох, коби це були тих гербів похорони! І всіх гербових порядків! І всіх тих віків, котрі витворили герби і потребували їх! Панове, зложімся на голоси і заспіваймо „вічная пам'ять“ гербам, гербовичам і гербовим порядкам! Со всіми прочими безумствами вічний упокой! — Заспівали. Товариш, що сидів на вікні, зареготався і розказує, що попи з обуренням позирають на наше вікно і якісь два високі пани, що в жалобі йдуть за труною, і ті позирнули на наше вікно. Сміху варто! Але цікава річ, що це за пани і кого це в самій речі ховають?
Пів шостої.
Телень-телень-телень! Що це? Доктор? Ні, він о тій порі не приходить. Ах, бач, то сестра-законниця з „хлібом душі“. А за нею що це за драб в ліберії? Чи невже ж? Це льокай від її братів, той самий, що підслухував нашу розмову! Господи, що це має значитися? Чого я
