Тим часом Панталаха вийняв пилку з тої оригінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в інший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.
— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоров'я! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого[1] Спориша.
— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп, знов обертаючися до нього.
— Говорю «Отче наш» до святого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилі Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого гульдена, — хочеш мати це?
— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.
— А зробиш те, що тобі скажу?
— Зроблю.
— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?
— Розумію. Мовчати.
— Це значить, нікому ані слова не мовити: ані кухареві, ані Споришові, ані нікому. Знаєш?
— Знаю.
— А вночі маєш спати, хоч би тут у казні й не знати що діялося.
— Добре! Буду спати.
— А якби ти збудився і чув щось або бачив, то не кажи нікому нічогісінько.
- ↑ Тамоватий — дурний.
