закрила вже ціле подвір'я, очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що це діялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилі догадався, що мусить бути не дальше, як сьома година.
— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значиться, маю ще годину часу. Цього може й вистане.
Потім зіскочив на поміст і пішов до дверей. Притулив насамперед очі, а потім вуха до отвореної візитирки — на коридорі тихо, лише десь далеко, на кінці коридору чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.
— Ага, сидять оба на паці[1], — муркнув Панталаха. — Це добре. Сьогодні на моє щастя нічну службу має Спориш, а він як набалакається з вечора, то потім дріматиме всю ніч. Та й до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну, балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Засніть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казні та й глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!
Засміявся коротким, безголосим, грудним сміхом, а потім відійшовши від дверей, поліз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по
- ↑ Пака — ящик.
