верхньої частини печі чи то для добуття вогню до курення чи то в данім випадку для втечі, а в другім куті стояв дерев'яний причандал, званий у арештантському жаргоні «зоська». Це було ціліське умебльовання келії.
На застеленім тапчані, лицем звернений до вікна, сидів чоловік велетенського росту, з довгим, як молоко білим, волоссям, що спадало йому на могутні плечі, у звичайнім арештанськім одягу. На колінах мав ліру, на котрій очевидно недавно грав, бо права рука тримала ще ручку корби, а ліва спочивала на дерев'яних клавішах. Але в хвилі, коли хлопці через отворені двері ввійшли до середини, в казні панувала цілковита тишина, а потім спроквола звернулося до них жовте ніби мертвецьке обличчя, окружене білим волоссям і такою самою аж до грудей бородою. Зморщене чоло, бліді безкровні уста, а особливо цілком білі, кров'ю підбіглі сліпі очі надавали цьому обличчю щось страшного так, що хлопці на перший вид тої постаті станули як закам'янілі.
— Маєте тут двох цуваксів, Семку, — сказав до нього ключник. — Будьте їм добрим господарем! Як вас не схочуть слухати, то бийте, скільки влізе. Я вам дозволяю.
Й обертаючись до братів, на відхіднім промовив:
— Ну, бувайте здорові! А не забувайте, що дід Семко п'ять людей одної ночі зарізав і, що він сліпий, а як б'є, то не бачить, куди б'є. Сподіваюся, що й вам догодить.
