Те сказавши, вийшов і двері за собою замкнув на колодку, що висіла при дверях на масивнім скоблі.
Остання рекомендація ключника до решти налякала хлопців і замкнула їм мову.
Отже ще перед карою запхано їх у товариство такого страшного чоловіка, п'ятикратного вбійника, піддано їх навіть почасти під його владу.
Стали бідняги зовсім запаморочені, не сміючи рушитись, не сміючи глянути на себе і як закляті не стуляли очей із широкого, мертвого, до них зверненого, на них сліпаками моргаючого лиця страшного дідугана.
— Ходіть сюди, діти! — сказав дідуган глибоким, немов гробовим голосом.
Хлопці навіть не могли думати про спротивлення і приступили до нього.
Раптом дід простягнув довгу костисту руку, хопив нею Влодка за голову і притягнув до себе. Влодко зі страху аж губи загриз, щоби не крикнути, гадаючи, що дід зараз на вступі, Пан Біг знає, що хоче з ним робити. Але дід, притягнувши його близько, лівою рукою відложив на бік ліру, а потім почав обома руками обмацувати Влодкове волосся, чоло, лице, плечі незвичайно дбайливо й систематично, як вправний купець обмацує штуку худоби, яку хоче купити. Потім нахилився й обнюхав голову хлопця, втягаючи носом запах його волосся, як пес, що нюхом іде за слідом звіря.
— Як називаєшся? — запитав дідуган.
— Влодко Калинович.
