— Влодко… Влодко… Влодко Калинович, — повільно повторяв дід, немов би вчився напам'ять отих слів.
— А скільки маєш літ?
— Дев'ять.
— А яке маєш волосся?
— Чорне.
— Чорне! А так я й гадав. І я колись мав чорне волосся. Це гарно.
— Ну, а другий де?
І знов витягнулася довга рука в порожній простір, поки не намацала Гнатка.
— Це мій брат Гнатко, — сказав випущений і осмілений дещо Влодко, під час коли дід з Гнатком робив ті самі маніпуляції, що і з ним попереду.
— Гнатко… Гнатко Калинович, чи так?
— Так, — сказав тихо і несміло Гнатко.
— А ти скільки маєш літ?
— Також дев'ять, ми близнюки.
— А волосся яке маєш?
— Біляве.
— Ага, бачиш його! Біляве. І це гарно. Моя жінка мала біляве волосся… хороша була. А за що вас сюди привели?
— Ми ходили красти картоплі,— казав відважно Влодко, — аж тут господар зайшов нас ззаду і схопив обох у руки.
— Обох? — живо закликав дід. — А то як?
— Ми не мали куди тікати, тож ми оба, кинулися на нього. Ми думали, що як разом на нього вдаримо, то може повалимо його на землю.
— А бачиш його, що за хитрі хлопці. І хто би сподівався, — гукав дід очевидно задоволений і його сліпе обличчя оживилося, заясніло виразом внутрішнього життя.