Хлопці почувалися вже далеко свобідніше і менше пригноблені його присутністю, хоч усе ще стояли непорушно напроти його, сперті об свій голий тапчан.
— Але, — сказав Влодко, — господар, чорт, мабуть того сподівався, бо присів, розставив руки і схопив нас обох за ковнір, нім ще ми могли на нього вдарити.
— Овва! — закликав дід із живим спочуттям.
— Зловив нас, — оповідав дальше Влодко, — і як нами обома потряс, то я гадав, що мені голова з карку злетить, як яблуко з галузки. О! — думаю собі, — щоб ти здох! І кричу Гнаткові: «вали його лобом у бік!» — як лише його Гнатко головою в бік гримнув, він лівою рукою хапнувся за ребро, а Гнатко в ноги. А я тим часом ніж з кишені, як фалатну його в праву і мене мусив пустити.
І так ми втекли, ще й краденої кукурудзи набрали, бо вже не мав охоти гнатися за нами. Щойно вечером на вулиці забрав нас поліцай.
— Молодці хлопці, — сказав дід. — Мудрі хлопці! І я колись такий був і ще й тепер таких люблю. Не бійтеся, буде вам тут добре, я лише нюньок і плаксіїв не люблю. Тих б'ю, чим попало. А ви не бійтеся. А що вам той п'янюга ключник про мене набалакав, то ви плюньте йому в очі. Бреше як пес. Я нікого не вбив. Правда, пани мають на мене підозріння, що я вирізав цілу родину. Зате вже десять літ мене мучать. Десять літ слідство зі мною провадять, а нічого вислідити не можуть.
