в товаристві, кожний з нас безперечно зможе назвати найкращими, які нам досі лучалося проводити. Та тільки одне, Ежен. Знаєш, ціла ця штука зачинає мене трохи… тривожити.
— Тривожити? Ха-ха-ха? Тривожити! Але чому, Симон?
— А знаєш ти, скільки у нас грошей видано за ті три тижні?
— Знаю, чому ж би я не знав? Сам же я видав їх. І що ж в тім страшного, Симон?
— Та скільки, скільки видано, Симон, скажи но нам! — вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Симона очі з питаючим поглядом.
— Без мала десять тисяч! — сказав Симон з притиском.
Усі ахнули. Хоч і бачили день-у-день, що Ежен сипле грішми, та все таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тритижневі гульки.
— Десять тисяч, Ежен! — скрикнула Маня. — Та бійся Бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?
— Що тобі до того? — відрізав коротко Ежен.
— Ні, не те головна річ, — сказав Симон, — не те головна штука. Це вже його річ, відки. Ми не знаємо цього, ми його гості, що нам до того, відки він угощує нас. Чи так, Ежен? Але скажи на милість Божу, Ежен, чи глибока ще твоя каса? Може би ліпше нам роз'їхатися?
— Хто хоче, хай їде, — відповів коротко Ежен, ходячи по світлиці.
— Це негарна відповідь, Ежен, — сказав Симон. — Ти скажи прямо.
— Розуміється, — вмішався Жан, — ануж но наш інтендант злякався б, та й поїхав, а в тебе
