А дід сидів знов спокійно й непорушно на своїм, тапчані. Спати ані не думав. Настроївши ліру, заграв ті самі, що й перед тим, сумовиті акорди й кінчив перервану арештанську пісню.
Я сказав всю правду, засуд ось читають.
Прийшли батько й мати, сумно мя вітають:
Будь здоровий, сину, закутий в кайдани,
Не хотів нас слухать, ходи в дерев'яних.
Голос замовк на хвилю, лише ліра брязкає. Чи то дід зідхнув? Чи струни посунулися по дерев'янім кілку?
Але ось знову дід заспівав тихіше, жалібніше.
Маєш дерев'яшки, обстрижений волос,
Сидиш у в'язниці, в полі паде колос,
Маєш дерев'яшки і сіру сукману,
Я тебе стидаюсь, як при тобі стану.
Пісня скінчена. Ліра забреніла сильніше, живіше, немов би вбогі, сумні тони на її струнах затремтіли в передсмертних судорогах. І поплив у півсонній уяві хлопців далекий широкий потік темряви. Дощ ллє і хлюпотить у баюрах. Осінній вітер гонить по пустім полі і десь далеко-далеко свище поміж крутими берегами. А посеред тої темноти, слоти і вітру йде бідний арештант, перемоклий, перемерзлий і плаче. Сльози його грубі, гарячі падуть голосно, мов на шкляну підлогу, і розбиваються у тисячні бризки: кап-кап!
— Цить!
— Чи то шкляна підлога розбренілася від сліз, що на неї капають?
