— Ти, Танька, вже бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? — сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі…
— А ти це відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, — відповіла Таня.
— Кажи радше, що видиш, бо мусиш так, як дзеркало, завішене на оцій стіні, мусить відбивати мій образ. Але ти не дзеркало: відбиваючи всіх і все, ти ще крім того й бачити можеш, кого хочеш, і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тільки мене, а тепер…
Він урвав. У голосі його замітне було легке дрижання.
— Тепер інше, ніж колись було, Жан, — сказала Таня і глянула йому в очі простим, щирим поглядом. — Хіба ж я тому винна, що все зміняється, що я й сама, мої чуття та симпатії змінилися?
— Я того й не кажу, — відповів живо Жан.
— Хіба ж я виню тебе? Я бачу вже віддавна, що діється, і мовчу. Що в мене за право спиняти тебе? Я тільки бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся; так ось я подумав собі: „Ей, Жан, може це вона тим турбується, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, — думаю сам собі, — найліпше буде, як ти сам розв'яжеш їй руки“. Я лишень для того й починав бесіду з тої бочки, Танька, вір мені, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!
— Ах, правда, що між нами за докори! — повторила дрижачими губами Таня, закрила лице руками й тяжко, хоч стиха, заплакала.
