— Ну, а це що? — спитав Жан. — Ти плачеш, Танька? Що це значить?
— Жан, Жан, — прошептала вона, слізьми вливаючись. — Я дякую тобі за все добре, чого я дізнала від тебе. Ах, скільки доброго я дізнала від тебе! Все життя моє замало, щоб віддякувати тобі! Ти один з-між усіх тих звірів не мужчин, зумів побачити в мені, в бідній, витрученій з людського товариства, зап'ятнаній людською погордою, живу людину, чоловіка в котрого теж болить серце, в котрого не вигас стид серед бездни безстидства, не завмерло живе чуття серед гнилого багна, в котре вкинула мене лиха доля! Жан, дорогий мій, — сказала вона, стискаючи його руку, — я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженням та власною погордою, оживив теплим, дружнім словом, переродив наново й заохотив до нового життя!..
— Бідна дівчино, — сказав Жан з гіркою усмішкою, — не маєш за що мені дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої, аджеж бачив я в такім самім положенню тисячі других, а не зробив нічого для них, але зробив це тільки для твоєї краси. Я люблю красоту, де лишень її стріну, і для неї зроблю те, чого не зроблю для самого, хоч би й як терплячого, чоловіка. Не людей, а красоту люблю, от і все. Тож коли від мене сталось тобі що добре, то дякуй собі, своїй красоті, а не мені. Бо що мені за діло буде до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Ти ж сама знаєш, що я й досі й одним словом не запитав тебе про твою минувшість. Все це мене й крихти не обходить.
— А мене це не обходить, Жан, з якої причини ти мені робив добро; досить того, що ти робив
