— То не зноси! — сказав Ежен. — Я також шляхтич і, як чого не хочу зносити, то й не зношу, вержу геть.
— Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.
— Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимною водою, а відтак лягти та проспатися. Ади, ввесь гориш, так тобі кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?
— То ще зумію сказати розумне, — кричав Симон, гримаючи кулаком о стіл, — що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мною битися!
Ежен гірко засміявся.
— Так, так, Симон, з того мене боку бери, це буде й але́! Нехай уже я буду такий, як ти сказав, зате ти будеш шляхотним, явним та лицарським розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.
— Не палкою, але шаблею! — ревів Симон.
Ежен не зважав зовсім на останні Симонові слова й обернувшися плечима до розлюченого товариша, сів собі вигідно в кріслі й почав читати газету. Симон цілий трясся зо злости. Бачилось, що туй-туй[1] кинеться на Ежена й задушить його, порве на шматки.
В тій хвилі Жан з одного боку, а Маня з другого взяли його за рамена. Він вовчим поглядом зирнув на них.
— Чого хочете? Дайте мені спокій.
— Ти, Симон, найстарший з нас, — сказав Жан, — укінчений правник та ще й докторант; мені здається, що час би було тобі мати хоч
- ↑ Туй-туй — ось-ось.
