трошки здорового розуму й такту. Ти, прецінь, знаєш, що ми тут не для того зібралися, щоб слухати твоїх штубацьких фохів[1] та криків, але щоб весело бавитись. Розумієш ти це? А тепер слухай, що я тобі скажу. Коли ти віднині не перестанеш решетитися та бурди[2] робити, і коли ця твоя бурда не буде останньою, то при найближчій бурді я сам, власними руками тебе враз із твоїм шляхетством викину за двері, як пса. Розумієш?
Симон, що зразу мов дикий звір виривався, хоч надармо, з Жанових рук, тепер стояв, мов остовпілий, і широко випуленими очима дивився на Жана, немов перший раз його бачив. А на Жановім блідім лиці тільки й було зміни, що на хвильку блиснув на щоках блідий рум'янець і щез так сам швидко, мов блідий вогник мигне й щезне в далекій гущавині лісу.
— А якби тобі, наприклад, треба було крови, хоч у тебе й своєї аж занадто, ну, але ти ось інощо попитував за нею, то я на твої услуги, Симон. Мені здається, що так надто не зашкодило б тобі трошечки промахатись. Тож просив би я тебе, от, Еженову образу також порахувати на мій карб: так уважай, немов це я кинув тебе під стіл, я, впрочім, був би безперечно зробив це, якби був тоді мав тебе під руками.
Цікава річ була видіти, як з Симонового лиця під холодячим подувом цієї бесіди поволі збігала кров, аж поки воно не зробилося бліде, мов стіна. Хоч і в якім чаду, Симон все таки добре знав, що Жан — майстер у владанню всяким оружжям, і що з ним іти один на один
