Тим часом і проче товариство звернуло вже увагу на Ежена, і всі замовкли, немов ждучи з цього надзвичайного Еженового зрушення і для себе якоїсь поганої новини.
— Ежен, та бо стань же на хвилю та скажи, чого ґедзишся? — сказав жартуючи Жан. Тільки ж жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.
А Ежен усе ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв його, ніхто не переривав дальшими запитаннями тої внутрішньої важкої боротьби, котра очевидно лютилась у його нутрі. Та поволі сам Ежен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болющого чуття, що на разі позбавило його тямки, мов разом проколений набій. Вкінці він став, і важко дишучи, озирнув ціле напівцікаве, напівзалякане товариство.
— Ну, чого ж ви так повидивлювалися на мене? — спитав він здавленим голосом. — Що вам таке?
— Та тобі що таке? — відказала Маня. — Синієш, мов боз, ледве дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, та й ще питаєшся, що нам таке? Ну, говори ж, що сталося?
— Стара новина, — відповів Ежен, — стара новина, а тільки, знаєте, є такі речі, що хоч їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все таки, як побачиш перед собою, то мимоволі кров стигне в жилах. От таке й зо мною. Нате, читайте ту стару новинку!
І він подав Сімонові газету й показав місце, котре так страшно зрушило його було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся, мов осиковий лист,
