глядів по кутах; у його очах усе мерещилось та мішалось, і він знов наче без пам'яти почав ходити по світлиці.
Але те оглушення не довго тривало. Він сів на крісло плечима до Тані, випив склянку води і, підперши голову рукою, думав про Жанові слова та свою минувшість, щоби з тих напротивних складників видобути промінчик світла на будуче.
Ось так само пізнім вечором, три тижні тому назад, він сидів у своїй світлиці, (Своїй! Хіба ж не все в ній було вуйкове аж до останньої пісочниці на столі, і хіба вуйко щодень не вимовляв йому між іншим і те, що живе в його домі, має окрему й порядну світлицю…), сидів при столі й думав над тим, що мав цієї ж таки ночі зробити. Що за страшні, що за болючі були тоді його думи! Що за страшна була та ніч!.. І нічия рука не спинила його тоді, не повернула на іншу дорогу. Всі докази — переважно з Жанових уст — перли його до страшного діла, і дотепер ще він, під впливом Жанових слів, не міг розібрати гаразд, чи це він зробив зле чи добре. В його розгаряченій уяві стали супроти себе два спорщики: Жан і вуйко, — а спір ішов про нього, про те, чи бути йому чоловіком, чи не бути. Спорщики доказували кожний свою правду, і Ежен зразу слідив за спором. Але швидко докази так переплутались і порівноважились, що бачилось Еженові, немов за кожним спорщиком правда, немов границя між злом і добром щезла, — все попуталося й посіріло, а в тій душній загуслій атмосфері йому не бути, не бути чоловіком!..
— Так! Не бути мені чоловіком між людьми, робітником між робітниками. Не бути! — простогнав Ежен, і гіркі, гарячі сльози приснули
