Це були слова Тані. Вона ввесь той час, тихо плачучи, сиділа в кутику; але тепер, бачучи, як страшні, вбиваючі мислі чимраз більше замагають Ежена, чимраз тяжче подавлюють його дух, вона нараз почула в собі відвагу й силу — підняти його, на крилах своєї любови винести з пропасти, в котру він, очевидячки, чимраз глибше валився.
Вона встала і зблизилася до Ежена. Як дивно змінилася і похорошіла вона! Який чаруючий рум'янець палав на її лиці, яким огнем палали її очі, яким ніжним, а заразом рішучим і сильним чуттям віяло від її цілої постави!
Ежен, переконаний, що всі його лишили і що він сам находиться в світлиці, на разі перелякався її голосу.
— А ти… ти що тут робиш? — пробубонів він, зупиняючись та оглядаючи її тривожним поглядом. Чому не йдеш геть… не втічеш… разом з тамтими? Я гадав, що й ти пішла…
— Мені нікуди йти, — коротко, але твердо відказала Таня.
— Як то нікуди? Світ широкий! А як жила ти досі, так чень потрапиш і відтак жити.
— Ні, не потраплю.
— Не потрапиш! Чому ж не потрапиш?
— Що було — минуло, не вернеться. А ти думаєш, що тільки чоловікові можна кидати стару стежку і ставати на нову, а жінці не можна?
— Але чого ж ти тут сидиш? Хіба не знаєш, що за мною шукають, що, може, за хвилю прийдуть сюди, візьмуть мене?
— А мені що до того? Візьмуть тебе, то й мене не лишать.
— Що? — скрикнув зачудований Ежен. — Ти могла б іти за мною… в тюрму?
