Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/387

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— І піду! Інакше й не можу.

— Інакше не можеш? А це чому?

— Бо я люблю тебе.

— Мене? — повторив Ежен. — Хіба ж ти забула, хто я, що́ за чоловік? Хіба ти забула, що я…

— Що̀ ти за чоловік, це я знаю, — відказала Таня. — А те, що ти зробив… ні, що з тобою зробилося, це мене нічого не обходить. Це діло твоєї совісти і суду. А я ж хіба що ліпше? Хіба ж і я не витручена з-поміж людей, не нап'ятнована знаком погорди від усіх, що себе вважають чесними, так само… як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!

При останніх словах мимоволі затрясся її голос і сльози бризнули з очей.

— О, Боже! — хлипала вона. — Що я би дала за те, щоб ми не були рівні. Щоб ти стояв так безмірно високо в людськім поважанню, як високо стоїш у моїй любові!..

Ежен став ні в п'ять, ні в десять перед тою простою, але сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона, пропаща женщина, котру веселі „товариші“ по вибору взяли з собою на гулятику „для вигоди“, щоб вона могла полюбити, та й ще так страсно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху симпатію до цієї дівчини, мовчазливої, розумної, і зовсім не так надоїдливої, як Маня, але про любов йому й не снилося, — та й тепер серед тої ненастанної п'яної оргії, серед якої збігли йому останні три тижні, він напевно і не був спосібний до любови. А про відносини Тані до Жана він не знав нічого, маломовний Жан ніколи не балакав про свої глибші сердечні тайни. Але як іншим разом Ежен,