— Та про яку це ти хавтурну місію плетеш, дурний Климе, — крикнув хтось з-заду. — Культурна, дурний, культурна!
— Ні, політурна, — крикнув хтось інший. — Знаєш, політура що?
— Та най там буде, яка хоче, — сказав перший парубок, — але я тільки одне рад би знати: чи до тої місії також належить пси людські по полю стріляти, чи ні. Адже позавчора виходжу в поле, пан іде з стрільбою. Думаю собі, може на польовання, вклонився та й кажу: Боже помагай! Не відійшов я й на сто кроків, аж чую позад мене бумс! Озираюся, а то наш Босий, знаєте, той червоний наш песок, лиш раз дзявкнув, аж підскочив, та й бац насеред поля. Прибігаю… ого, лиш кров булькоче. А пан уже дальше пішов, та тільки обернувся та й крикнув до мене: „А нєх мі жито не толочи!“ А там і жито таке, що й курки не закриє! Став я, аж мені серце заболіло, такий песик добрий був та чуйний, і позавидів ворог!
— Ба, а моє хіба не таке? — зачав старий чоловік, штуркнувши паличкою о землю, але дальшу його мову перебили оклики:
— Вже їдуть, вже їдуть! Наближаються!
Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви. Вони здалека бачили лице „свого пана“, котрий, як господар, їхав у самім першім повозі поруч з паном маршалком повітовим, — і лице те, червоне та одуте, не віщувало їм нічого доброго. Перед церквою зробилося зовсім пусто та тихо, тільки з церкви доносився поперемінно то слабий, тремтячий тенор панотця, то верескливий та пискливий хор сільських школярів, котрі під проводом свого вчителя співали службу Божу. Карета за
