як слід і крикнув: „Можна!“ Тоді пан Зефирин скомандував:
— Ну, в ім'я Боже, гей!
Рушили коні звільна, повагом і спокійно — вправні були в кераті ходити. В загаченому потічку води було доволі, то й полилась вона на луку могучою струєю, срібними, живими гадюками розповзуючись по траві чимраз далі та далі. Панство якусь хвилю цікаво дивились, а опісля почали забиратись під шатро, бо спека була велика. Тільки селяни пильнували машини і коней, цікаво слідячи за кожним рухом; приглушеним голосом вони робили свої уваги, але до пана Зефирина не доходили їх слова. Хор знову щось проспівав, мабуть чи не „Мир вам, браття“.
— Даць ім вудкі![1] — крикнув пан Зефирин на своїх двораків, а ті метнулись до столу, при котрім стояли бочівки з горілкою, і почали частувати селян. Між тим панству знов поналивано чарки. Пан Зефирин підніс свою догори, і всі за ним попідносили свої. Він кашлянув, ступив крок напроти пана маршалка і сказав:
— У ваші руки, дорогий сусідо і вельмиповажний пане маршалку! П'ю цю чарку і надіюсь, що всі її сповните враз зо мною, за велику нашу загальну, життєву справу, за культурну місію двору серед громади!
Піднесена вгору рука Зефирина — мабуть від великого внутрішнього зрушення — почала трястися і з неї покапало вино. Щоб не держати довше, він випив, і всі гості випили, а поки слуги наливали наново, він тягнув дальше свою орацію:
- ↑ Дати їм горілки — з польської мови.
