незамітного іронічного сміху, — але, між тим, все було тихо, чемно і прилично, як і слід при такім піднеслім торжестві. А пан Зефирин говорив дальше:
— Так, моє панство, не всі знаємо! Бо що репрезентує двір у селі? Репрезентує традицію, інтеліґенцію і капітал. Це ті три джерела, з котрих плинуть наші права, але заразом і наші обов'язки. Які права дає нам традиція? Право на пошану і честь у селян, те право моральної вищости, яке надає почуття великих заслуг наших предків і блискучої минувшини, котрої ми одинокі представники і зберегателі. Але, користуючись тими правами, які ж обов'язки маємо ми, вложені на нас тою традицією? О, певно, що великі і святі! Зберегати її дорогі останки, плекати в своїх серцях духа минувшини, святу і невгасаючу любов до вітчини і ті незабутні чесноти, котрими предки наші на ввесь світ ясніли, ту лицарську енергію, ту горду незалежність, сполучену з ненастанною дбалістю о добро цілости, ту жертволюбність для інтересів загалу, котрої так багато і так блискучих примірів виявляє кожна карта нашої історії!
— Зебжидовський, Зборовський, Радзєйовський, Опалінський, Сіцінський, Щасний-Потоцький, — впівголосу на пальцях вичисляв пан маршалок, немов для власної пам'яти, і лиця всіх присутніх спалахнули живим рум'янцем — не знати — чи стиду, чи обурення, чи так таки невинного заклопотання з тої причини, що такий поважний чоловік так не в пору перебиває таку гарну мову, та й то ще господаря дому. Пан Зефирин хоч также палахнув живим огнем, але вчинив так, немов не чув тих слів і, кашлянувши разів кілька, говорив дальше.
