комісії, князем С. і секретарем — графом Р. і запрошуюче пана Зефирина в її члени.
Пан Зефирин був простий шляхтич і навіть свого роду доробкевич, а такі високі титули, як князь і граф, робили на нього якийсь магічний вплив. Усі сумніви о тім, чи справді такі великі його заслуги, як розплескано, і чи справді зможе і зуміє він зробити дещо доброго для краю, розвіялись мов дим на вітрі перед блискучою перспективою — засідати разом, радити разом, рішати, які б там не було, діла разом з князями і графами. Аджеж і на нього через те спливає частина графської та князівської світлости! Він чув добре, що його сусіди-шляхтичі, хоч банкроти в більшій частині, все таки якось згори, косо дивляться на нього, — що його заможність будить у них тільки зависть, а не поважання, а його панські манери частенько таки викликають легесенький іронічний сміх на їх устах. Ну, тепер цього не буде! Чоловік, котрого князі і графи узнали гідним засідати між собою, котрого самі туди запрошують, котрого заслуги публічно вихваляють, — такий чоловік може чути себе певним на своїм становищі, може чути себе вищим над покутну зависть та застінкові шепти!
Пан маршалок поїхав, випивши на радощах не одну, а дві бутилки бордо. Пан Зефирин бистрими кроками ходить по своїм кабінеті. Голова і серце його повні радісною новиною. Він махає руками, говорить сам з собою, то сідає, то знов устає, — очевидно, почуває потребу поділитися з кимнебудь своїм щастям. Вкінці рішається, надіває калоші поверх чере-
