виків і тихесенько йде до кабінету своєї жінки, що все ще якось не може здвигнутись з ліжка.
Не пройшло й п'яти мінут, як він назад не ввійшов, а влетів до свого кабінету. На ньому лиця нема, блідий як стіна, тремтить і зубами січе, мов опущений в льодову воду, руки судорожно мечуться в повітрі, хапаючи щось невловиме, очі помутліли і вперлися кудись в неозначений простір. Що це з ним сталося? Ах, проста річ, він не в пору прийшов до кабінету своєї жінки і побачив, як магістр хірургії Фледермавс діягнозував її слабість. І більше нічого.
Мов скажений, забігав пан Зефирин по своїм кабінеті. Вихром носились думи в його голові. Глянув на листа комісії і гірко всміхнувся.
— Проклята комедія! На біса мені її, — сказав крізь затиснуті зуби і шпурнув листа в кут. — У мене своєї комедії аж по шию! Тьфу! Отак подумай! Отак поміркуй! Нерви, напружені струни, ніжні звуки, а вона он що! Тьфу!
В хаті душило, тиснуло його. Вибіг на подвір'я, щоб провітритись. Нараз під шопою побачив прип'ятого осідланого коня пана Фледермавса. Безумна, дитяча думка стрілила йому в голову, думка, певно що не гідна поважного обивателя і члена краєвої комісії для піднесення рільництва, але все таки думка, на яку може здобутися чоловік у такім людоїднім і поганім настрою, в якім находився в тій хвилі пан Зефирин. А в додатку ще він побачив якраз пана Фледермавса, що скулений, очевидно стривожений, вихопився з дому і, не оглядаючись, нічого не бачучи, підтюпцем біг до свого коня.
— Доброго здоров'я, пане Фледермавс! — крикнув, трохи що не над його вухом, пан
