— Не вірю, не вірю! Бійтеся Бога, та ж ви кроку не можете зробити! Ви от-от упадете на землю!
Лікар, тремтячи усім тілом, трібував усміхнутися, але сміх той вийшов такий кислий та кумедний, що пан Зефирин аж зареготався, та так голосно й дико, що йому аж у п'ятах постило.
— Фе, хто ж видів так піддаватися слабості? Пане Фледермавс, та же ви якийсь доктор! Ану, розрушайтесь, зараз вам ліпше стане! Давайте, побіжімо, хто скорше коло стирти стане, ану!
І не чекаючи відповіді, пан Зефирин ухопив Фледермавса за руку, стис її, мов залізними кліщами, й пустився бігти.
— Проше пана! Проше пана! — либонів лікар у смертельній тривозі, але голос його урвався, ноги подріботіли слідом за скаженими скоками пана Зефирина, але швидко відмовили служби, і Фледермавс з цілого розмаху гепнувсь на землю.
— Ай, ай, ай! — запищав він. Пан Зефирин став над ним і дивився, як він, все ще одубілий зі страху, силується встати, а не може.
— Ха, ха, ха! Ото доктор! Ото мужчина! Тьфу! — кричав пан Зефирин, вхопив його з виразом огидливости за руку, шарпнув щосили і ще дужче переляканого поставив на ноги.
— Про… про… прошу ясного пана, — лебедів отуманілий Фледермавс.
— Що таке, мій дорогий друже?
— Про… про… прошу, я хочу додому їхати.
— Додому? Мій Боже, а тут хіба не дім?
— До себе, до міста.
