бо признаюся панові, в тих бунтах видно було дуже мало культурности, а багато примітивної дикости.
— Ні, ні, ні! Хибно вас інформовано! — кричав патріот, мало що не затуляючи собі вуха. — Мало культурности в угорських робітників! То хіба приблуди, Словаки та руснаки, це справді дич. Але угорські робітники! Господи! Я не соціяліст і не симпатизую з ніякими соціяльними теоріями, але дивлячись на наші робітницькі організації, слухаючи диспут в робітницьких товариствах, я радуюся, мов дитина. Радуюся не чим, а поступом, розвоєм, почуттям зростаючої сили мадярської нації. І не я один! Знаєте, між мадярською шляхтою в тім згляді нема консерватистів. Хто мадярський патріот, той мусить бути поступовцем. Не знаю краю, де би хвиля прогресу так сильно і так нагло[1] захопила цілий народ, як в Угорщині.
Пан З. був би певно довго ще співав похвальні пісні угорському поступові та поїзд зупинився. Ми були на станції в Мішколці, де поїзд стоїть 15 мінут. Треба було висісти й покріпитися чимсь, то й розмова перервалася на хвилю. Та висідаючи з вагону разом із паном З., ми побачили на стежці за двірцем купу людей згорблених, із клунками на плечах, в коротких не то плащах, не то чугах з білого, примітивно тканого овечого сукна і в повстяних капелюхах. Вони спочивали на траві й закусували чорним, як
- ↑ Нагло — раптово.
