кілька мінут часу, то я хотів ближче придивитися групі своїх земляків, котрих пан З. ласкаво зволив назвати Готентотами. Та на моє диво їх уже не було на їх недавнім кочовищі. Куди вони пішли, чому не всідали на поїзд, на котрий мабуть чекали? Я не довго мусив оглядатися, щоб їх побачити. Здовж лінії поїзду полем тяглася вузенька та добре втоптана стежка, що вела не до міста, не в село, а геть кудись, далеко-далеко й разом з лінією залізної дороги губилася в просторі. Оцею стежкою повзли мої земляки одно за одним, згорблені та прикурені пилом, повзли звільна мов довга, сіра гусільниця по зеленій басаманистій хусті, повзли під сонячною спекою, несучи свої вбогі клунки. Натуживши трохи зір, я побачив геть-геть перед ними ще одну таку компанію, а з противного боку також стежкою попри лінію залізниці надходила ще одна компанія. Знайшовши одного залізничного слугу, що на мої запитання в різних людських мовах не відповідав стереотиповим мадярським «немтудом[1]», а відійшовши трохи на бік і озираючися, з острахом говорив зо мною по-словацьки, я дізнався від нього, що таких компаній українських гірняків день-у-день переходять десятки, що всі вони йдуть пішки попри лінію залізниці зі своїх гір аж до Банату, йдуть о сухім хлібі по тижневі, спішать на заробок, на жнива. Залізниці видно не мають чим платити, то
- ↑ Немтудо — не розумію.
