махнув рукою, — це вразило Юру, коли йому це переказали сусіди. Якби його син був кричав, плакав та розщибався, він був би почував дику радість: якби син був прибіг до нього з плачем і перепросинами, він був-би відіпхнув, вигнав, поганьбив його; але син зовсім не показував по собі нічого, лишився байдужним, і це забило Юрі цвяха в голову. — Що ж то він собі міркує? — думав Юра. — Не жаль йому того добра, що мало бути його, а тепер Мошкове? Не сором йому, що батько, замість знайти в нього захист, зробився Мошковим годованцем? Юра не міг придумати ніякої відповіді на ці питання, сам себе силував сердитися на сина, бурчав і проклинав його з його родиною, але робив це якось нещиро; він чув на дні душі жаль за своїм добром, що має перейти в Мошкові руки і замість його внучатам дістатися — тим Мошковим дітям, що раз-у-раз наповняли корчму й її найближче окруження своїм біганням, криком та шваркотінням. Юра соромився своєї похіпливости, соромився селян, що хоч не показували йому ніякої ворожнечі (поява таких годованців у Гуцульщині на жаль дуже часта), то все таки — і це почував Юра — зробилися супроти нього холодні, байдужні, рідко заговорювали до його, а деякі й зовсім обминали його, чинилися, мов не бачуть, не пізнають його. А коли кілька неділь по своїм записі Юра вперше появився в церкві, люди відступилися від нього; на тім місці, де він звичайно стояв, зробилося довкола нього досить широке колесо, в якому він стояв
