Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/158

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



„Мовить Півень сміховито:
„Ох, мій таточку Микито.
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи то я краду, грабую,
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи тебе беру на сміх?“

„Ей, небоже, — мовлю грізно, —
Кайся, щоб не було пізно!
З серця гордість викинь пріч[1].
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш —
Це погана дуже річ.

„Чи ж не маєш ти, признайся,
По дванадцять, по п'ятнадцять
І по більше ще жінок?
По якому це закону
Ти живеш в грісі такому?
Будеш в пеклі в сірці мок[2]!“

„Тут мій Півень став мов змитий:
Тон мій гострий і сердитий
Зрушив, бач, його нутро.
„Ой, мій таточку Микито,
Бачу ясно і відкрито
Це гріховнеє тавро!

„Та цей раз ще змилостився!
Я. не постив, не молився,
В серці скрухи[3] не збудив.
Кепська сповідь бути може.

  1. Пріч — геть.
  2. Будеш мок — мокнутимеш.
  3. Скруха — каяття, журба.