„Як вона спастися вспіла
І жива з їх рук убігла,
Цього вже не знаю я.
Це, брехуне ти огидний,
Твій був поступок єхидний,
Справка підлая твоя!“
„Ой, Вовцуню, коб ти знав,
Як то я їй дякував
За той вчинок милосерний,
Що дала собі накласти
Те, що правно[1] мало впасти
Та на мій хребет мізерний!..
„Благородная Вовчиця!
Вчинком тим ти б міг гордиться.
Та заслуга й тут моя…
А при тім вона, нівроку,
Суковатого оброку
Знести може більш, ніж я!“
Так то Лис з Вовчиці кпився.
Всі сміялись, Вовк казився.
„Брехло! Митко! — він кричав. —
„Хай кордюк[2] язик твій сточить!
Як ти все в живії очі
Біле в чорне пробрехав!
„Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться! Хай умру,
А тобі, брехуне, вбийце,
Зраднику і кровопийце,
Хавку[3] клятую запру!“
