„Га, тепер проси пощади!
Тут заплату за всі зради
Ти дістанеш!“ — Лис кричав.
Вовк запінений, заїлий
Лиш метавсь мов ошалілий,
І, слабіючи, гарчав.
Та Микита вже неглупий,
Силу всю зібрав докупи,
Мов кліщами горло тис;
Тягне, шарпає, термосить,
Аж Лев крикнув: „Досить! Досить!
Побідив цим разом Лис!“
Лис на теє царське слово
Вовка відпустив здорово.
„Царю — каже — я корюсь!
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерти.
На безсильнім я не мщусь“.
Тут піднявсь утіхи галас!
Малпа крізь юрбу пропхалась
Із лавровим вже вінцем.
Всі приятелі зійшлися,
Славили й вітали Лиса,
Що таким явивсь борцем.
Не один, що ще недавно
Був би з'їв його, вив: „Славно!
Жий[1], Микито, много літ!“
Лис подякував уклоном,
Потім клякнув перед троном,
Щоб чуть царський заповіт.
