Ну, Микито, ну біжім!“
Сонце сіло вже за гори,
Як добігли до обори[1],
Де багатий жив Охрім.
На землі там близь[2] города,
З дуба грубая колода
Бовваніла. Майстер Гринь
Хтів повздовж її лупати,
То й почав з кінця вже гнати
Здоровенний в щілку клин.
З-на дві п'яді[3] вже одверта
Щіль була; колода вперта
Все таки не трісла ще,
Лиш від клина заскрипіла,
Ніби зуби заціпила,
Прохрипівши: „Ов, пече!“
„Вуйку! — шепче Лис Микита, —
Ось колода ця відкрита —
Ти пощупай їй під бік!
Хоч крива вона та сіра,
Та в ній меду, що не міра,
Відси й я не раз волік.
„Глянь, вже темно по долині.
Хлоп давно лежить в перині,
То ж нічого ти не бійсь!
Їж до схочу в ім'я Боже!
Я постою на сторожі…
Ну лиш, сміло в шпарку лізь!“
