Мов її він батька вбив.
„Ти без серця! Що монети!
Та чи справді ж так мене ти
Ані раз не полюбив?“
Люд регочесь, рачки лазить,
Абу Касим тільки й па́зить,
Щоб від баби драла дать.
Сплюнув люто, відвернувся,
Між юрбою протиснувся
Та й попер, куди видать.
Біг отак, не зупинявся
І назад не обертався,
Бо мороз дер по хребті;
Аж додому причвалавши,
Двері всі позамикавши,
Відітхнув у самоті.
Відітхнувши, відсапнувши
І на капці позирнувши,
Мало знов він не здурів:
Бачилось йому в тій хвилі,
Що вони йому грозили:
„Впа́деш через нас у рів!“
Абу Касиму аж тісно,
В животі зробилось млісно,
В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь!
Рогом очі витріщає,
І на капці поглядає,
І тремтить увесь, мов тінь.
Далі каже: „Боже правий!
Певно, дух якийсь лукавий
В тії капці увійшов!
Вжеж я, певно, бідний, згину!
В нещасливую годину
З ним собі я в спір зайшов!
