був спокійний. Йому здавалося, що постанова — помститися завтра на змовлених на його згубу офіцерах додала йому сили і певности. В тій певності мигнула йому в його голові думка:
— Піду додому.
І в тій же хвилині він почував, як почвара шарпнула його лапою, почув безмірний біль, почув, як розпука труп'ячим лицем зазирає йому в очі.
— Додому? Чого? Що я там застану?
Оці питання вертілися в нього в голові, мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекельну безодню. Що сховано там за тими дверми, цього не зуміє ніякий розум зглибити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина — це мізерне слово навіть на те, щоб замаскувати те, що там криється. Підземні льохи, де колись найжорстокішими муками тортуровано людей, це були місця забави і спочивку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі.
Аджеж його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров! Аджеж та гарна невинна жінка, така повна любови й така йому мила, це має бути чортиця, спільниця тої жінки-сатани! Редліх це сказав йому, чоловік, котрого він досі ніколи ще не вловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрінь, його шкільний товариш і щирий приятель. Значить, цьому мала би бути правда? О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народився, і хвилину, коли сказано: оце людська істота! В такім разі не має більшої ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!
Капітан увесь трусився, мов у пропасниці. Гнав щодуху вулицями, не тямлячи гаразд,
