цей мундур накладав на її мужа різні тяжкі й небезпечні обов'язки і їх власне лякалася найдужче. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для цього мундуру він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути це товариство, це показалося дуже ярко на недавній Редліховій візиті. При самій згадці про цю візиту дрож пробирала Анелю. Той дурний, дерев'яний стовп! Чого він мусів улізти? І чому не міг у своїй капустяній голові знайти крихітку чемности, але відразу підвівся на задні лапи, як подразнений ведмідь? О, ненавиджу його, ненавиджу їх усіх! — крізь затиснені зуби шептала Анеля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в їдальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав її тоді, і ті надлюдські зусилля, з якими вона силкувалася опанувати своє зворушення і показатися мужеві зовсім свобідною і наївною. Та, Богу дякувати! Компром тація з боку таких людей, як оцей Редліх, уже недовго буде їй загрожувати. Силою своєї волі і своєї любови до мужа вона відсуне цей Дамокл в меч. Ї чудові очі горіли полум'ям правдивої радости при думці, як то вони обоє з мужем виїдуть геть відци, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій ґрунт, де вона зможе відітхнути свобідно й забути все минуле, вирвати з корінням із душі ті страховини, через які тут мусила переходити, і вся, вся без поділу віддасться своїй любові, своєму домашньому вогнищу.
Еластична, як звичайно бувають повнокровні і енергійні натури, Анеля швидко вимела зі своєї душі всі прикрі й важкі вражіння нинішнього дня і живо вешталася по помешканню,
